Т.В.Кравченко ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ СІМ’Ї ТА ШКОЛИ У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ У сучасних умовах проблема підтримки сім’ї набуває специфічного характеру, що зумовлено певними чинниками. Моральне неблагополуччя в українському суспільстві, психологічна криза неповнолітніх, падіння виховної ролі сім’ї – ось далеко не повний перелік соціально-економічних умов, які впливають на розвиток сімейного мікроколективу. Тому цілком справедливим є твердження, що сьогодні сім’я не готова взяти на себе весь тягар щодо виховання дітей. Звернення до реалій практики свідчить, що фасилітаторську роль у підтримці сім’ї відіграють різноманітні служби. Це система сімейних консультацій різного змісту, служби знайомств, центри психологічної реабілітації, телефони „довіри”, сексологічні, педіатричні кабінети, а також установи, що забезпечують їх науково-методичне керівництво. Діяльність означених суспільних інститутів досить різноманітна: допомога у створенні сім’ї та її зміцненні, сімейна профілактика, сімейна психологічна допомога неблагополучним сім’ям, консультування з питань народження дітей, лікування безпліддя тощо. В Україні служба сім’ї розвинута нерівномірно: в багатьох областях така робота лише розпочинається. Звернення до досвіду минулих років свідчить, що певну психологопедагогічну допомогу сім’ї надавала загальноосвітня школа. Інтенсивний розвиток цього процесу розпочався в 70-і роки ХХ століття і продовжувався в наступні. Поряд із традиційною формою взаємодії сім’ї і школи – батьківськими комітетами − виникають і поширюються інші: батьківські лекторії, університети педагогічних знань для батьків, покласний педагогічний всеобуч, консультаційні пункти з проблем сімейного виховання дітей і т.п., основна мета яких полягала в підвищенні педагогічної культури батьків. Зміст і основні напрями цієї роботи визначалися і затверджувалися на державному рівні. Важлива роль у координації системи педагогічної просвіти батьків належала Педагогічному товариству УРСР – громадській організації, яка, по суті, очолювала цю роботу, переймаючи на себе функції органів народної освіти. Республіканська рада Педтовариства, його обласні та районні організації видавали навчальні плани, програми підвищення педагогічної культури батьків, надавали допомогу педагогічним колективам шкіл у їх реалізації, контролювали виконання. Соціально-політичні процеси, що розпочалися в українському суспільстві на початку 90-х років, спричинили і певні (проте не завжди позитивні) зміни в освітній галузі, зокрема, спостерігалося самоусунення педагогічних колективів середніх навчальних закладів від просвіти батьківської громадськості в питаннях виховання дітей і молоді. Економічні труднощі позначилися і на діяльності Педагогічного товариства, яке практично припинило свою діяльність, що можна розглядати як одну з передумов закриття батьківських університетів, зникнення покласного всеобучу. Основними формами взаємодії сім’ї і школи залишилися батьківські збори, робота батьківських комітетів і суто матеріальні контакти (допомога в ремонті приміщення, меблів, фінансування різних виховних заходів тощо). В останні роки спостерігається поступове, хоча й досить повільне, відродження системи підвищення педагогічної культури батьків (педагогізації сім’ї) як одного з важливих напрямів взаємодії сім’ї і загальноосвітніх навчальних закладів. Ці питання набули відображення в пунктах Державних програм, які стосуються розвитку інституту сім’ї і виховання в ній дітей, що активізує замовлення на проведення спеціальних досліджень з цих питань і підготовку на їх основі різноманітних матеріалів (планів, програм, методичних рекомендацій, тематичних розробок для вчителів щодо організації і проведення роботи з батьками), які друкуються на сторінках педагогічної преси (журнали „Рідна школа”, „Педагогіка і психологія”, „Початкова школа”, „Джерела”, „Оберіг”, „Вертикаль”; газети „Освіта”, „Шкільний світ”, „Початкова освіта”, „Завуч” та ін.), виходять окремими навчальнометодичними посібниками, збірниками. Практичні працівники також докладають зусиль для налагодження роботи школи з сім’ями з метою надання їм допомоги в питаннях виховання дітей різного віку: розробляються і реалізуються спеціальні програми педагогічної просвіти дорослих членів сімей, підвищення готовності до виховання дітей, забезпечення їхньої належної соціалізації. Значно розширилися та урізноманітнилися форми взаємодії школи з батьками, які базуються на досягненнях сучасної вітчизняної і зарубіжної психологопедагогічної науки. Звернення до реального досвіду засвідчує, що взаємодія школи з батьками сьогодні спрямовується в таких основних напрямах: – включення батьків до спільної із навчальним закладом виховної діяльності з дітьми; – правова просвіта батьків; – надання батькам допомоги в сімейному вихованні; – спільна організація соціального захисту дітей; – організація здорового способу життя дитини в сім’ї і школі. Виходячи з цього, основний зміст цієї роботи включає: – ознайомлення батьків з методикою виховання, з етапами фізіологічного і психічного розвитку дітей; – ознайомлення з нормативними актами і документами в галузі освіти; – спільні заняття батьків з дітьми (гуртки, секції, студії). Участь батьків в справах школи (походи, екскурсії); – залучення до оцінювання рівня вихованості дітей; – проведення спільної оздоровчої роботи сім’ї і школи; – матеріально-фінансову допомогу школі, класу (благодійність, спонсорство); – спільне планування і аналіз виховної роботи. Як засвідчує досвід, успіх взаємодії сім’ї та школи, її конструктивний характер, а отже, позитивний вплив на виховання дитини значною мірою залежить від стосунків, які складаються між учителем і батьками учня. Адже контакт двох вихователів – батьків і педагогів – крок до взаєморозуміння, до набуття довіри, обміну духовними й емоційними цінностями, засвоєння педагогічного досвіду, знань, які вчитель і батьки передають один одному. Школа і сім’я мають єдину „виховну територію”, і байдужість або зневага хоча б однієї із сторін негативно позначаються на функціонуванні складових педагогічного трикутника „батьки – дитина – вчителі”, гальмують належний розвиток та формування дитячої особистості. Відомо, що життєдіяльність будь-якого соціуму неможлива без певних суперечностей, котрі нерідко призводять до конфліктів. Це твердження повною мірою стосується і взаємин учителів з батьками учнів. Конфлікт, як правило, виникає з двох причин: або вчитель прагне утвердити свій професійний авторитет, або батьки намагаються захистити індивідуальність дитини. Як у першому, так і в другому випадку, конфлікти руйнують систему взаємовідносин учителя з родиною учня, негативно позначаються на взаєминах з ним самим, спричинюють виникнення ворожнечі, дистресового стану в дитини. Дослідження засвідчують, що причиною конфлікту з боку батьків часто виступає той факт, що вони дивляться на вчителя і бачать його очима своєї дитини: „вчитель постійно несправедливо занижує оцінки”, „не об’єктивно ставиться до дитини”, „у школі дітей принижують, ображають, а вчителі не захищають”, „учителі при дітях погано висловлюються про батьків і цим викликають грубість” – ось далеко не повний перелік зауважень, які батьки висловлюють стосовно педагога. Що стосується вчителів, то серед основних причин конфліктів з батьками вони називають такі, як: „надто висока думка про свою дитину”, „батьки ні в що глибоко не вникають, поверхово ставляться до вимог і рекомендацій школи”, „батьки зовсім не контролюють дитину, не приділяють їй уваги, а претензії за недоліки у вихованні пред’являють школі”. Причиною виникнення конфлікту може бути і відмінність у ставленні до дитини як особистості: у батьків переважають батьківські або материнські почуття, вчитель же сприймає (або краще сказати, має сприймати!) всіх учнів однаково, виявляти до всіх однакову турботу, поціновувати їхню особистість. Але яким би не було підґрунтя конфлікту, жертвою такого протистояння завжди стає дитина. Затяжний характер конфліктних взаємин нерідко призводить до того, що дорослі, віддаючи всю увагу пошукам засобів для „ведення війни” з учителем, гублять її з поля зору, не помічаючи, що в процесі „конфліктної суперечки” у дитини виробляється неприязнь до школи, до навчання, до вчителів, а іноді всі ці почуття „перекидаються” і на самих батьків. Ще одним недоліком, що досить поширений у контактах між школою і сім’єю, є те, що у предметі спілкування вчителя з батьками домінують питання навчання дітей, а не їхнє духовне, психологічне змужніння, формування необхідних особистісних якостей. Відомо, що палітра матеріального стану сучасної сім’ї досить різнобарвна. Соціальні трансформації останніх років призвели до збіднення переважної частини сімей, збільшення робочої і побутової зайнятості її дорослих членів. Зростання безробіття об’єктивно обмежує матеріальні можливості сім’ї, наслідком чого є падіння життєвого рівня, тривожна внутрішньосімейна атмосфера, зростання конфліктності у взаєминах, жорстокість стосовно дітей. Усе це негативно позначається на розвитку і формуванні дитячої особистості. Поряд з цим досить помітною є частка матеріально забезпечених сімей, хоча треба визнати, що високий або задовільний матеріальний стан сім’ї ще не гарантує належного виконання нею виховної функції. Підтвердженням цього може бути хоча б той факт, що в останні роки з’явилася значна кількість підлітків-правопорушників, які є вихідцями із цілком благополучних, на перший погляд, сімей. Належність до різного соціального й матеріального статусу не означає фізичного розведення дітей з таких сімей. У кожній школі, в кожному класі є діти „багатих” батьків, представники сімей із середнім достатком і бідних. Проведені дослідження засвідчують, що діти кожної з виокремлених груп (особливо першої і третьої) несуть на собі яскравий її відбиток, що виявляється як у суто зовнішніх формах (одяг, взуття, наявність дорогих речей або їх відсутність, якість харчування, можливість/неможливість відвідувати різноманітні платні секції, студії, розважальні заходи і т.п.), так і у внутрішньому плані (хизування своїми можливостями, егоїзм, зневажливе ставлення або цілковита байдужість не тільки по відношенню до однокласників, а й до вчителів, бажання принизити, запобігання, відсутність власної думки, заздрість, злостивість тощо). Причому означені негативні особистісні характеристики притаманні однаковою мірою і „багатим”, і „бідним”, хоча підґрунтям для їх виникнення слугують різні причини: надання собі (саме собі, а не своїй сім’ї) неординарності, винятковості в першому випадку і прагнення позбутися почуття меншовартості, довести власну самоцінність – у другому. І все це нерідко відбувається у зовнішньо благополучних сім’ях, де батьки намагаються по можливості приділяти увагу вихованню дитини, хоча той же матеріальний чинник – постійна зайнятість на роботі або її пошуки – значно утруднює як сам процес виховання, так і винайдення шляхів його вдосконалення за допомогою школи. Зрозуміло, що наведені характеристики не можна поширювати на всіх без винятку учнів, але частка позитиву виглядає на загальному тлі досить незначною. Певне занепокоєння викликають діти, які виховуються в сім’ях з досить високим матеріальним станом, але батьки при цьому мають невисокий рівень як загальної, так і педагогічної культури. Досить часто основним мірилом вартості людини в такій сім’ї виступають саме гроші; аналогічні ціннісні орієнтири батьки прищеплюють і своїм дітям, формуючи у них зневажливе ставлення до всіх, хто перебуває нижче матеріального рівня, що визначається ними як належний. Батьки важко йдуть на контакт з учителями, а за умов виникнення тих чи інших проблем з дитиною звинувачують у цьому саме школу. Такі діти постійно конфліктують як з однокласниками, так і з учителями, не мають друзів або знаходять їх у вуличних компаніях. Нерідко вихід при цьому вбачається батьками у зміні навчального закладу, що призводить до постійного переходу дитини з однієї школи до іншої, але у переважній більшості випадків не приносить очікуваних наслідків. Особливу категорію становлять діти із так званих неблагополучних сімей, де дитина не одержує адекватних уваги, підтримки, догляду і виховання. Як показують проведені дослідження, у дітей із таких сімей частіше, ніж в інших, зустрічається: - порушення нормального спілкування з однолітками; - неадекватність самооцінки, зниження спроможності до самоаналізу і соціально-психологічної адаптованості; - нерозвиненість почуття емпатії; - потрапляння до груп важких дітей; - виникнення різного роду девіацій. Розглядаючи проблему взаємодії сім’ї і школи у вихованні дітей, не можна обійти увагою таке питання, як ставлення самих учителів до таких контактів, що має значний вплив на їх ефективність і дієвість. Звернення до реалій практики засвідчує, що розуміння і сприйняття батьків учителями у переважній більшості випадків має рефлексивно-оціночний характер, визначається узагальненими уявленнями, що склалися в педагога не стільки від спілкування з дорослими членами сімей, скільки на основі його ставлення до дитини. Тому спрямованість учителя на батьків часто позначається суб’єктивізмом: він діє, керуючись не фактами педагогічної реальності, а своїми відчуттями, здогадками, почуттями, асоціаціями, симпатіями та антипатіями. Не останню роль відіграє і така хибна думка багатьох учителів, як те, що гарне навчання дитини, задовільний (не кажучи вже про високий) матеріальний стан сім’ї самі собою свідчать про достатню вихованість учня. А це формує і відповідне ставлення як до дитини, так і до її батьків; нерідко залишає прихованим від зовнішнього погляду наявні у неї негативні особистісні якості. Ще один важливий напрям взаємодії сім’ї і школи, який все частіше викликає занепокоєння як у батьків, так і у вчителів, стосується організації дозвілля дітей після закінчення уроків. Значний відсоток цих проблем знімається, якщо дитина проживає у повній складній (батьки, діти, дідусь, бабуся) благополучній сім’ї, де вона не залишається наодинці після школи. Зовсім інша ситуація створюється у простій сім’ї: батьки зайняті на роботі й 5-7-годинний контроль педагогів припиняється із завершенням останнього уроку. Якщо в сім’ї не склалася традиція (яка до того ж постійно контролюється батьками) щодо позашкільного дозвілля дитини, вона опиняється перед вибором: йти додому, відпочити і готувати уроки чи надати перевагу вуличним друзям. Вештання по вулицях, куріння, вживання алкоголю, різноманітні спроби „розслабитися”, показати себе „дорослим” є досить привабливим для дітей, починаючи вже з молодшого підліткового віку. А за умов наявності в сім’ї конфліктів, постійних непорозумінь, чвар, подібне „вуличне життя” поступово стає домінуючим для дитини, формуючи її особистість на свій розсуд. Батьки нерідко звинувачують школу, вимагаючи від учителів приділяти більше уваги контролю за дітьми, організовувати їхнє дозвілля. В цьому є певна частка істини: зводячи свої функції до суто навчальних, багато вчителів майже не звертають уваги на виховний аспект своєї педагогічної діяльності. Позакласна і позашкільна виховна робота проводиться епізодично, заходи часто характеризується формалізмом, не враховують інтереси і бажання учнів; тільки в окремих школах є групи продовженого дня, та й то лише для учнів початкових класів. Численні гуртки, клуби, секції (в т.ч. і шкільні), які можуть охопити значну кількість дітей, сьогодні або не працюють, або участь у їхній роботі потребує сплати досить високих грошових внесків – цілковита нереальність для переважної частини сімей. Втрачена традиція залучення батьків до проведення різноманітних заходів з учнями на базі школи. Отже, цей напрям взаємодії сім’ї і школи не спрацьовує, полишаючи батьків наодинці з проблемою організації культурного дозвілля дитини в позаурочний час. Підводячи підсумки, хотілось би сказати таке. Педагогічні колективи шкіл володіють значним психолого-педагогічним потенціалом, завдяки якому можуть надати батькам суттєву допомогу у вихованні дітей, сприяти покращенню внутрішньосімейного мікроклімату, встановленню адекватних взаємин між дорослими і дітьми. Недостатність відповідних знань у значної кількості дорослих членів сімей, невміння (а то й небажання) деяких батьків пізнати свою дитину, її вікові та індивідуальні особливості негативно позначаються на її розвитку, формуванні ціннісних орієнтацій. Проте така робота ще не набула масового характеру і реалізується тільки окремими школами, що утруднює виконання сім’єю виховної функції. Водночас не можна не рахуватися з тим, що сучасна педагогізація сім’ї потребує науково-методичного та організаційного оновлення, спрямованого на гуманізацію взаємин батьків і дітей на спільних засадах діяльності, а також урізноманітнення форм і напрямків співпраці сім’ї та школи. Настійним завданням сьогодення має стати не пошук окремих ефективних форм і методів підвищення педагогічної культури сім’ї, а обґрунтування і утвердження системи роботи школи з батьками за обов’язкової умови повсякденного її удосконалення. Така система має включати науково обґрунтовані компоненти, базуватися на точному і, по можливості, більш повному врахуванні роботи конкретної школи, координувати зусилля педагогів і батьків тощо. Врахування цих чинників дозволить визначити часові й якісні параметри роботи, періодичність і тривалість різних заходів для батьків, батьків і дітей, основні напрями роботи з сім’єю. Список використаних джерел 1. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества. – К.: Наукова думка, 1991. – 111с. 2. Бодалев А.А. О взаимосвязи общения и отношения // Вопросы психологии. – 1994. – №1. – С.23-27. 3. Кравченко Т.В., Трубавіна І.М. Допомога батькам у вихованні дітей. Методичні рекомендації. – К.: ДЦССМ, 2004. – 99с. 4. Лушин П.В. Личностное изменение на пороге конструктивистской парадигмы // Практична психологія і соціальна робота. – 2000. – №8. – С.17-